Мілен Атанасов - міжнародний редактор Болгарського національного телебачення про ситуацію в України з редакції та з місця подій

Марія Плачкова, ведуча новин українською мовою: Вітаю вас, Мілен Атанасов! Він міжнародний редактор на Болгарському національному телебаченні та журналіст. Нещодавно він побував у Києві на річниці початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Тож, доброго дня! Вітаю вас!

Мілен Атанасов, міжнародний редактор: Привіт!

Марія: Милен, розкажи нам, як минув твій візит до Києва? Чи вперше ти був в Україні?

Мілен: Я як міжнародний редактор висвітлював події з початку війни. Ми пережили початок війни, хоч і в редакції. Однак тепер я вперше опинився на місці події. Загалом, можу сказати, що деякі з моїх очікувань справдилися. Ситуація виглядала так, як я уявляв, але з'явилось багато нових і різних відчуттів, які вразили мене. Деякі з них були неочікуваними. Людина ніколи не може бути повністю готовою до такої подорожі.

Марія: Які враження залишив твій візит в Україні? Особи́сті враження?

Мілен: Мабуть, те, що там немає авіарейсів, я маю на увазі цивільних. Після перетинання кордону між Румунією та Україною виникає загальне тяжке відчуття. Це країна, де війна відчувається навіть в повітрі. Скрізь, і на дорогах, і в населених пунктах, і там, де ведуться бої, але й там, де люди намагаються жити нормальним життям. І це було відчуття, з яким мені справді довелося звикати, і з яким я врешті-решт так і не зміг повністю звикнути.

Марія: Як би ви описали настрій людей, яких ви зустрічали в Україні, з якими спілкувалися там?

Мілен: Потрібно сказати, що, без перебільшення, це були абсолютно звичайні люди. У нас не було акредитацій для доступу до найгарячіших точок, але це не завадило нам, повторюю, відчути війну в усій її силі. В такому сенсі, що вона в усіх регіонах. На мій погляд, немає жодного неураженого регіону України і жодної родини, яку б не зачепила війна. Важливо було передати саме це відчуття глядачам, показати, що українцям доводиться жити кожного дня з цим відчуттям війни, не знаючи, коли воно закінчиться. Це було, насправді, найбільшим викликом для нас. Ми приїхали показати третю річницю від початку повномасштабної війни. Але це не є якоюсь грандіозною подією для українців. Для них це більше схоже на панахиду, вшанування героїв війни, тих, хто віддав своє життя. А також вшанування тих, хто вижив, це люди, яким доводиться жити з фізичними і психологічними травмами від пережитого, від того, через що вони пройшли. Саме спілкування з такими людьми стало для нас дуже великим викликом.

Марія: Чи були якісь особисті моменти, які запам'яталися вам найбільше з історій людей?

Мілен: Ти маєш абсолютно рацію, Маша, є історії, які можуть розповісти про всю війну. І зараз, коли я вже переглядаю спогади, адже ми подорожували й до Ірпеня, ми зустріли людей, які є, так би мовити, місцевими героями. Ми спілкувалися з людиною, яка допомагала людям евакуюватися, коли вже російські війська окупували район. Людина, з якою я розмовляв, допомагала місцевим жителям втекти звідти, перейти річку через зруйнований міст, який був знаковим у новинних випусках. І це були дуже сильні моменти, дуже сильні розмови. Те, що закарбувалося в моїй пам'яті найбільше, - це розмова з однією тендітною молодою жінкою, яка для мене була маленьким героєм. Вона має трьох собак та абсолютно повноцінну родину з двома дітьми та чоловіком. У дуже скромному домашньому господарстві вона виготовляла окопні свічки для військових і одночасно навчала собак, які займалися дуже особливою терапією. А саме ті методи, які вивчають зараз спеціалісти з усього світу, лікування посттравматичного стресу через контакт з тваринами. Спілкування з цією жінкою дійсно змінило моє сприйняття війни і того, що звичайні люди, кожна людина може зробити в такій абсурдній ситуації, щоб внести щось хороше.

Марія: Досить цікава історія. Скільки днів загалом ви провели в Україні і як проходила робота там на цей момент, коли потрібно підготувати новини та підключатися до ефірів?

Мілен: Ми з командою все обговорювали між собою. Коротко ми визначали це як невеличке безумство. Дійсно, весь ритм роботи в чотирьох днях, які ми провели там, був дуже напруженим. Нам потрібно було записати репортажі, провести інтерв’ю, доторкнутися до долі людей. Вони дозволяли нам це, і це дуже складний процес — за короткий час викликати довіру у свого співбесідника, щоб він насправді поділився справжніми думками, а не просто звичайними кліше. За цей короткий час ми балансували між цією роботою, включенням у всі новинні ефіри та подорожами до різних локацій, адже в Києві і районі відстані досить великі, що вимагає часу на переміщення. Також потрібно було в ефірах поділитися своїми враженнями, короткими аналізами та історіями з місця, для програм Болгарського національного телебачення. Деякі програми були присвячені третій річниці з початку війни в Україні.

Марія: Наскільки я знаю, кілька ночей ви провели в бомбосховищі. Чи можете розповісти про цей досвід?

Мілен: Вважаю себе, з команди, новачком у цьому відношенні, вони вже були в Україні під час війни. Але те, що я почув від них після приїзду в першу ніч, що це було щось незвичайне. Ми повинні були майже всю ніч провести в бомбосховищі з 10-ї вечора. А зранку дізналися, що це була наймасштабніша атака дронами по Україні з початку війни. Отже, на мій "щасливий" випадок, я потрапив у такий момент. Після такої безсонної ночі, коли потрібно працювати і відновлюватися вдень, це трохи складно. Ми спали в машині, хто коли міг, під час переміщення між різними точками. Погано було те, що це повторилося і в другу, і на третю ніч. Ми все чекали, щоб це зупинилося. Але найяскравіший момент був, коли в сам день 24-те лютого, коли зазвичай немає атак, нам потрібно було включитися в обідній ефір, і знову пролунал сигнал тривоги, і нам потрібно було зрозуміти, що робити. Чи залишитися на вулиці, щоб включитися, чи йти в бомбосховище. Ми вирішили, що ризик — виміряний. Все ж ми зробили включення, але це був досить символічний момент. Війна повинна бути на передньому плані, навіть у день саміту "Підтримуй Україну", де були присутні дипломати з різних країн.

Марія: Що ви б хотіли передати болгарській аудиторії через ваші матеріали, які ви підготували?

Мілен: Так, це безперервний процес, справді. Я дуже хочу, щоб люди це ясно почули і зрозуміли. І сподіваюся, що хоч трохи нашій команді вдалося це зробити. Що в цій країні, Україні, справді йде війна. І ця війна абсолютно реальна. І що люди, повторюю, без перебільшення, практично всі люди там є героями цієї війни. Тому що парадоксально, але війна виявляє не тільки погане, але й багато хороших рис у людей. Риси, про які вони навіть не підозрювали. Те, що я дуже хочу, щоб глядачі усвідомили це через наші репортажі і включення. Хоча журналісти не повинні висловлювати особисту думку, вона повинна відчуватися з матеріалів, які ми готуємо. Тому що ми повинні дуже добре знати, з якої сторони лінії стоїмо. І ця війна справді повинна мати кінець. Але люди там мають відчуття, що вона може тривати ще довго. Вони якось переступили цю межу очікування. Це потрібно закінчити якомога швидше. І вони готові, після усіх втрат, які вони понесли, витримати стільки, скільки потрібно, щоб їх території, які їм належать, були відновлені, їхня свобода, яку вони вибороли та заслужили, була відновлена, але не за будь-яку ціну.

Марія: Дуже дякую! Дуже дякую за цю особисту розмову, за поділ досвідом. А також за приємні емоції і враження.

Мілен: Дякую вам! Бажаю успіху! Дякую!